Prawo pracy określa prawa i obowiązki pracowników i pracodawców. Zgodnie z Konstytucją Rzeczpospolitej Polskiej z 1997 roku – czyli najważniejszym aktem prawnym w polskim systemie prawnym – Praca znajduje się pod ochroną Rzeczypospolitej Polskiej. Państwo sprawuje nadzór nad warunkami wykonywania pracy (art. 24 Konstytucji).

Osoba, która wykonuje pracę na podstawie stosunku pracy (tj. umowa o pracę, spółdzielcza umowa o pracę, powołanie, mianowanie, wybór) jest pracownikiem. Prawa i obowiązki pracowników i pracodawców określa Kodeks pracy z 1974 roku ze zmianami. Nie można przy tym zapomnieć, że wpływ na polskie prawo pracy ma m.in. prawo międzynarodowe, prawo Unii Europejskiej czy Konwencje Międzynarodowej Organizacji Pracy.

Relacja prawna pracownik – pracodawca nie jest relacją równorzędną. Co to oznacza w praktyce? Zgodnie z konstrukcją stosunku pracy, pracownik jest podporządkowany pracodawcy. Wynika z tego, że pracodawca ma prawo wydawać polecenia pracownikowi, zaś pracownik jest obowiązany takie polecenie wykonać (wyjątek stanowi sytuacja, gdy polecenie jest niezgodne z prawem, prowadzi do narażenia pracownika lub wymagałoby złamania przez niego prawa). Co więcej, jeżeli pracownik nie wykona polecenia, pracodawca ma możliwość nałożenia na niego kary. Może to być na przykład kara porządkowa.

W związku z tym Kodeks pracy szczególnie chroni pracowników jako stronę „słabszą” i zawiera wiele norm prawnych, które określają zasady czy obowiązki ze szczególnym uwzględnieniem tej słabszej pozycji pracownika. W przepisach Kodeksu pracy (od art. 10 do art. 183) wymienione zostały podstawowe zasady prawa pracy, które jednocześnie wyrażają podstawowe prawa pracownicze.

1. Prawo do swobodnie wybranej pracy – oznacza, że nikt nie może zostać zmuszony do podpisania umowy czy wykonywania pracy. Stosunek pracy oparty jest na dobrowolnej zgodzie obu stron tj. tak kandydat do pracy, jak i pracodawca muszą chcieć i wyrazić zgodę na podpisanie umowy wraz z określonymi w niej warunkami pracy i wynagrodzeniem.

2. Poszanowanie dóbr osobistych pracownika – pracodawca ma obowiązek organizować pracę w taki sposób, aby szanować godność i inne dobra osobiste pracownika. Zgodnie z prawem dobra osobiste to m.in. zdrowie, wolność, cześć, swoboda sumienia, nazwisko lub pseudonim, wizerunek, tajemnica korespondencji, nietykalność mieszkania, twórczość naukowa, artystyczna, wynalazcza i racjonalizatorska. Oznacza to na przykład, że pracodawca nie może zwracać się do pracownika używając przy tym wyzwisk czy wulgaryzmów. Nie może go ośmieszać, poniżać ani stosować języka nienawiści.

3. Zasada równego traktowania pracowników i zakaz dyskryminacji – oznacza, że pracownicy mają być traktowani równo z tytułu jednakowego wypełniania takich samych obowiązków. Równość dotyczy nawiązania i rozwiązania stosunku pracy, warunków zatrudnienia, awansowania, wynagrodzenia oraz dostępu do szkoleń. Niedopuszczalne jest różnicowanie sytuacji pracowników między innymi ze względu na płeć, wiek, niepełnosprawność, rasę, religię, narodowość, pochodzenie etniczne, wyznanie, orientację seksualną, przekonania polityczne czy przynależność związkową. Zakazane jest również nieuzasadnione różnicowanie sytuacji pracowników zatrudnionych na czas określony i nieokreślony albo w pełnym i niepełnym wymiarze czasu pracy. Osoby, które mają takie same stanowiska i takie same lub bardzo podobne kompetencje mają otrzymywać takie same warunki pracy i wynagrodzenia. Co istotne, nie oznacza to, że wszyscy pracownicy mają zarabiać tyle samo. Wynagrodzenie powinno odpowiadać zajmowanemu stanowisku i związanym z nim obowiązkom . Należy przy tym pamiętać, że w niektórych sytuacjach różnice w wynagrodzeniach są zgodne z prawem. Dla przykładu, jeżeli pracownicy zajmują równe stanowiska, lecz jeden nich pracuje w danej firmie wiele lat, może otrzymywać dodatek stażowy (za staż pracy), który będzie powodował, że jego wynagrodzenie będzie wyższe. Podobna sytuacja ma miejsce, gdy jeden z pracowników ma ukończone 26 lat, zaś drugi jest studentem poniżej 26 roku życia – w tym przypadku ich wynagrodzenie brutto jest równe, lecz netto student otrzymuje wyższą kwotę, gdyż nie podlega obowiązkowi opłacania składek.

4. Prawo do wypoczynku – pracownikowi przysługuje co do zasady co najmniej 11 godzin nieprzerwanego odpoczynku w ciągu doby i 35 godzin odpoczynku tygodniowego. Ponadto pracownikowi przysługuje co najmniej 15-minutowa przerwa w pracy wliczana do czasu pracy, jeśli dobowy wymiar czasu pracy wynosi co najmniej 6 godzin. Przy pracy dłuższej niż 9 godzin przysługuje druga, dodatkowa przerwa 15-minutowa, a przy pracy powyżej 16 godzin – trzecia przerwa. Przerwy te są wliczane do czasu pracy. Jednym z najważniejszych praw pracowniczych jest prawo do corocznego, płatnego urlopu wypoczynkowego. Zgodnie z Kodeksem pracy pracownikowi przysługuje 20 dni urlopu, jeśli jego staż pracy jest krótszy niż 10 lat. Po osiągnięciu co najmniej 10-letniego stażu, wymiar urlopu wzrasta do 26 dni. W przypadku osoby zatrudnionej w niepełnym wymiarze czasu pracy urlop ustala się proporcjonalnie. Za czas urlopu pracownik pobiera wynagrodzenie. Pracownik nie może się zrzec prawa do urlopu. Jeżeli pracownik pracuje dłużej tj. przekracza obowiązujące normy, może to stanowić pracę nadliczbową, za którą należy się dodatek do wynagrodzenia albo czas wolny.

5. Prawo do bezpiecznych i higienicznych warunków pracy – pracodawca ma obowiązek zapewnić bezpieczne i higieniczne warunki pracy poprzez ocenę ryzyka zawodowego, szkolenia, zapewnienie środków ochrony indywidualnej (odzież, obuwie robocze), odpowiednią organizację pracy.

—

Основні трудові права 

Трудове право визначає права та обов’язки працівників і роботодавців. Відповідно до Конституції Республіки Польща 1997 року — найважливішого нормативно-правового акта польської правової системи — праця перебуває під охороною Республіки Польща. Держава здійснює нагляд за умовами виконання праці (стаття 24 Конституції). 

Особа, яка працює на підставі трудових правовідносин (тобто на підставі трудового договору, кооперативного трудового договору, призначення, службового призначення або обрання), є працівником. Права та обов’язки працівників і роботодавців визначає Кодекс праці 1974 року з подальшими змінами. Водночас слід пам’ятати, що на польське трудове право, зокрема, впливають норми міжнародного права, право Європейського Союзу, а також конвенції Міжнародної організації праці. 

Правовідносини між працівником і роботодавцем не є рівноправними. Що це означає на практиці? Відповідно до конструкції трудових правовідносин працівник перебуває у підпорядкуванні роботодавця. Це означає, що роботодавець має право давати працівникові розпорядження, а працівник зобов’язаний їх виконувати (винятком є ситуація, коли розпорядження суперечить законодавству, створює загрозу для працівника або вимагає від нього порушення законодавства). Крім того, якщо працівник не виконує розпорядження роботодавця, роботодавець може накласти на нього дисциплінарне стягнення. Наприклад, це може бути догана. 

У зв’язку з цим Кодекс праці забезпечує особливий захист працівників як «слабшої» сторони трудових правовідносин і містить численні правові норми, які визначають відповідні правила та обов’язки з урахуванням слабшої позиції працівника. У положеннях Кодексу праці (від статті 10 до статті 18³) визначено основні принципи трудового права, які водночас закріплюють основні трудові права працівників. 

1. Право на вільно обрану працю означає, що ніхто не може бути примушений до укладення договору або виконання роботи. Трудові правовідносини ґрунтуються на добровільній згоді обох сторін: як кандидат на роботу, так і роботодавець повинні бажати укласти договір та погодитися на визначені в ньому умови праці й оплати праці. 

2. Право на повагу до особистих немайнових прав працівника — роботодавець зобов’язаний організовувати працю таким чином, щоб поважати гідність та інші особисті немайнові права працівника. Відповідно до законодавства до особистих немайнових прав, зокрема, належать право на здоров’я, свободу, честь, свободу совісті, ім’я або псевдонім, зображення, таємницю кореспонденції, недоторканність житла, право на наукову, художню, винахідницьку та раціоналізаторську творчість. Це означає, наприклад, що роботодавець не може звертатися до працівника, використовуючи образи чи нецензурну лексику. Він також не може висміювати, принижувати працівника або використовувати мову ворожнечі. 

3. Принцип рівного ставлення до працівників і заборона дискримінації — означає, що до працівників має бути рівне ставлення за умови однакового виконання однакових обов’язків. Принцип рівного ставлення поширюється на встановлення та припинення трудових правовідносин, умови працевлаштування, просування по службі, оплату праці, а також доступ до професійного навчання. Не допускається диференціація становища працівників, зокрема, за ознаками статі, віку, інвалідності, раси, релігії, національності, етнічного походження, віросповідання, сексуальної орієнтації, політичних переконань або членства у профспілці. Також забороняється необґрунтована диференціація становища працівників, які працюють за строковим і безстроковим трудовим договором, а також працівників, зайнятих на повну та неповну тривалість робочого часу. Особи, які обіймають однакові посади та мають однакову або дуже подібну кваліфікацію, повинні мати однакові умови праці та оплату праці. Водночас це не означає, що всі працівники повинні отримувати однакову заробітну плату. Розмір оплати праці має відповідати посаді, яку обіймає працівник, та пов’язаним із нею обов’язкам. При цьому слід пам’ятати, що в деяких випадках відмінності в розмірі заробітної плати є правомірними. Наприклад, якщо працівники обіймають однакові посади, але один із них працює в певній компанії багато років, він може отримувати надбавку за стаж роботи, унаслідок чого його заробітна плата буде вищою. Подібна ситуація може виникнути, коли одному з працівників виповнилося 26 років, а інший є студентом віком до 26 років. У такому випадку їхня заробітна плата брутто може бути однаковою, однак студент отримує вищу суму нетто, оскільки за певних умов звільняється від обов’язку сплачувати внески на соціальне страхування. 

4. Право на відпочинок — працівник, як правило, має право щонайменше на 11 годин безперервного щоденного відпочинку та 35 годин щотижневого відпочинку. Крім того, працівник має право щонайменше на 15-хвилинну перерву в роботі, яка зараховується до робочого часу, якщо тривалість його робочого дня становить щонайменше 6 годин. Якщо тривалість роботи перевищує 9 годин, працівник має право на другу додаткову 15-хвилинну перерву, а якщо робота триває понад 16 годин — на третю перерву. Ці перерви зараховуються до робочого часу. Одним із найважливіших трудових прав є право на щорічну оплачувану відпустку. Відповідно до Кодексу праці працівникові належить 20 днів відпустки, якщо його трудовий стаж становить менше 10 років. Після набуття щонайменше 10-річного трудового стажу тривалість відпустки збільшується до 26 днів. Для працівника, який працює на умовах неповного робочого часу, тривалість відпустки визначається пропорційно до його робочого часу. За час відпустки працівник отримує заробітну плату. Працівник не може відмовитися від права на відпустку. Якщо працівник працює понад встановлені норми робочого часу, це може вважатися надурочною роботою, за яку йому належить доплата до заробітної плати або надання вільного часу. 

5. Право на безпечні та гігієнічні умови праці — роботодавець зобов’язаний забезпечити безпечні та гігієнічні умови праці шляхом оцінювання професійних ризиків, проведення навчання, забезпечення засобами індивідуального захисту (робочим одягом та взуттям), а також належної організації праці. 

Działanie realizowane jest w ramach projektu

„Razem na rynku pracy – kompleksowy model integracji i aktywizacji cudzoziemców”