PL
Dobrowolny powrót to instytucja prawa migracyjnego przewidująca możliwość opuszczenia terytorium kraju przez cudzoziemca, który nie spełnia warunków legalnego pobytu. Zakłada ona dobrowolny wyjazd do kraju pochodzenia lub państwa, do którego cudzoziemiec ma prawo wjazdu – bez konieczności przymusowej deportacji. Ze względów humanitarnych jest to rozwiązanie preferowane i najbardziej korzystne dla osób, które chcą uniknąć negatywnych konsekwencji prawnych, takich jak zakaz wjazdu do strefy Schengen. Instytucja ta pozwala wrócić do kraju w sposób godny i bezpieczny, nierzadko przy finansowym wsparciu instytucji międzynarodowych.  

Źródło wytycznych regulujących kwestie dotyczące powrotu obywateli państw trzecich stanowi tzw. dyrektywa powrotowa, tj. dyrektywa 2008/115, przyjęta 16 grudnia 2008 roku. Ustanawia ona wspólne standardy i procedury stosowane przez państwa członkowskie w odniesieniu do powrotu nielegalnie przebywających obywateli państw trzecich.  

Naczelną zasadą postępowania w tym obszarze jest, jak już wskazano powyżej, preferowanie powrotów dobrowolnych nad przymusowymi. Zgodnie z dyrektywą powrotową, w decyzji o powrocie wyznacza się termin dobrowolnego wyjazdu. Państwo członkowskie może określić w  prawie krajowym, że termin ten jest wyznaczany jedynie na wniosek danego obywatela państwa trzeciego. W takim przypadku państwo członkowskie informuje danych obywateli państw trzecich o możliwości złożenia takiego wniosku. Oczywiście cudzoziemiec może opuścić terytorium danego kraju wcześniej niż określa to termin w decyzji zobowiązującej do powrotu. 

W prawie krajowym instytucja dobrowolnego powrotu uregulowana jest przede wszystkim w: ustawie z dnia 12 grudnia 2013 r. o cudzoziemcach (Dz.U. 2024 poz. 769), ustawie z dnia 13 czerwca 2003 r.  
o udzielaniu cudzoziemcom ochrony (Dz.U. 2022 poz. 1264) oraz w aktach wykonawczych. Problematyka dobrowolnego powrotu została ponadto uregulowana w Porozumieniu między Ministrem Spraw Wewnętrznych i Administracji Rzeczypospolitej Polskiej a Międzynarodową Organizacją do Spraw Migracji w sprawie współpracy w zakresie dobrowolnych powrotów cudzoziemców opuszczających terytorium Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 12 lipca 2005 r. (M.P. 2006 nr 3 poz.46). 

W obowiązującym w tym zakresie stanie prawnym, dobrowolny powrót może mieć charakter wspomagany i być realizowany przy wsparciu Straży Granicznej (SG), Szefa Urzędu do Spraw Cudzoziemców (UdSC), Międzynarodowej Organizacji do Spraw Migracji lub też może być zorganizowany samodzielnie przez cudzoziemca w związku z wydaniem mu decyzji o zobowiązaniu do powrotu. 

Co do zasady, podstawę prawną opuszczenia przez obywatela państwa trzeciego terytorium Rzeczypospolitej Polskiej stanowi decyzja o zobowiązaniu cudzoziemca do powrotu. Decyzję taką wydaje komendant oddziału Straży Granicznej lub komendant placówki Straży Granicznej wobec cudzoziemca, który na terytorium RP przebywa nielegalnie. W decyzji takiej  określa się termin dobrowolnego powrotu, który wynosi od 8 do 30 dni, liczony od dnia doręczenia decyzji. Orzeka się przy tym o zakazie ponownego wjazdu oraz określa się okres tego zakazu. Warto zaznaczyć, że nie określa się terminu dobrowolnego wyjazdu cudzoziemca w przypadku prawdopodobieństwa jego ucieczki lub gdy wymagają tego względy obronności lub bezpieczeństwa państwa lub ochrony bezpieczeństwa i porządku publicznego. Dodatkowo, w sytuacji, gdy cudzoziemiec nielegalnie przekroczy granicę lub będzie usiłował to zrobić przed terminem dobrowolnego powrotu, termin dobrowolnego powrotu wygasa z mocy prawa.  

Należy również zaznaczyć, że termin dobrowolnego wyjazdu może zostać wydłużony. Dzieje się tak, gdy cudzoziemiec z jakiś powodów musi osobiście stawić się przed polskim organem władzy publicznej. Wyjątkowe okoliczności mogą też wynikać z interesu RP lub z sytuacji osobistej cudzoziemca.

Przykładem może być długi pobyt w Polsce, więzi rodzinne i społeczne lub konieczność kontynuowania nauki przez małoletnie dziecko. W takich przypadkach cudzoziemiec może złożyć wniosek o wydłużenie terminu, nawet po wydaniu decyzji w jego sprawie. Przedłużenie jest jednak możliwe tylko raz, maksymalnie na jeden rok.  

W decyzji cudzoziemiec może zostać zobligowany do tego, by zgłaszał się w określonych odstępach czasu do organu wskazanego w decyzji, do wpłaty zabezpieczenia pieniężnego, do przekazania do depozytu dokumentu podróży lub też do zamieszkiwania w  wyznaczonym miejscu – do dnia, w którym nastąpi dobrowolny powrót. Zasadą ogólną jest, że do czasu dobrowolnego wyjazdu cudzoziemcowi nie wolno zmieniać miejsca zamieszkania. 

Jak już zaznaczono na wstępie, instytucja dobrowolnego powrotu przewidziana jest dla cudzoziemców, którzy nie spełniają warunków legalnego pobytu, a chcieliby powrócić do kraju pochodzenia lub do kraju, do którego mogą legalnie wjechać. Podmiotami, do których można się zwrócić z prośbą o pomoc w organizacji dobrowolnego powrotu są UdSC i IOM. Współpracują one ze Strażą Graniczną, która jest ustawowo odpowiedzialna za organizację dobrowolnego powrotu. Przedmiotowa pomoc kierowana jest do obywateli państw nienależących do Unii Europejskiej, którym odmówiono statusu uchodźcy, ochrony uzupełniającej czy zgody na pobyt tolerowany, lub którzy przebywają w Polsce bez ważnej wizy lub innego dokumentu uprawniającego do legalnego pobytu. 

Z pomocy takiej nie może jednak skorzystać cudzoziemiec, wobec którego toczy się jakiekolwiek postępowanie w sprawie legalizacji jego pobytu na terenie RP. Nie może z niej skorzystać także osoba, która przebywa w placówce opiekuńczo-wychowawczej, w strzeżonym ośrodku lub areszcie w celu wydalenia albo też jest tymczasowo aresztowana lub odbywa karę pozbawienia wolności. Natomiast w każdym przypadku zakończenia postępowania legalizacyjnego cudzoziemiec może skorzystać z pomocy w organizacji dobrowolnego powrotu. Dotyczy to również osób ubiegających się o nadanie statusu uchodźcy, w przypadku gdy ich wniosek z powodów formalnych zostanie pozostawiony bez rozpoznania lub w sytuacji wydania decyzji o odmowie nadania statusu, albo też gdy zainteresowana osoba zrezygnuje z ubiegania się o ten status. 

Przedmiotowa pomoc polega w szczególności na pokryciu kosztów powrotu oraz opłat administracyjnych związanych z uzyskaniem dokumentu podróży oraz niezbędnych wiz i zezwoleń, kosztów wyżywienia i opieki medycznej w podróży.  

W praktyce cudzoziemiec, który wnioskował o udzielenie ochrony międzynarodowej na terenie RP i otrzymywał pomoc socjalną z UdSC, zwraca się z prośbą o pomoc w dobrowolnym powrocie właśnie do tego organu. Decyzję w tej sprawie wydaje Szef Urzędu ds. Cudzoziemców. Przedmiotowy wniosek osoba zainteresowana powinna złożyć nie później niż przed upływem 30 dni liczonych od dnia, w którym decyzja o odmowie nadania mu statusu uchodźcy, udzielenia ochrony uzupełniającej lub decyzja o umorzeniu postępowania stała się ostateczna. Przewidziana pomoc jest bezpłatna i dostępna raz na 2 lata, chyba że cudzoziemiec jest ofiarą handlu ludźmi lub znajduje się w innej szczególnej sytuacji.  

Analogiczną pomoc oferuje również Międzynarodowa Organizacja do Spraw Migracji. W wybranych przypadkach organizacja ta zapewnia także wsparcie reintegracyjne, które kierowane jest głównie do cudzoziemców będących ofiarami handlu ludźmi, osób samotnie wychowujących dzieci, osób niepełnosprawnych oraz seniorów. Pomoc ta polega na udzieleniu wsparcia cudzoziemcowi po jego powrocie do kraju pochodzenia. Najczęściej ma ona formę pomocy rzeczowej. Istnieje również możliwość ubiegania się o jednorazowe świadczenie pieniężne, stanowiące równowartość kwoty 800 zł, które wypłacane jest w kraju, do którego cudzoziemiec powraca. 
Na koniec wypada zauważyć, że uchwalona w 2008 r. dyrektywa powrotowa miała dotychczas pozytywny wpływ na politykę powrotową w Europie, wprowadzając maksymalny limit czasu trwania zatrzymania i wspierając dobrowolne wyjazdy i powroty. Statystyki dotyczące polityki powrotowej pokazują jednak, że dalsze zmiany w tym zakresie są nieodzowne. W 2023 r. państwa UE wydały ponad 480 000 decyzji nakazujących powrót, przy czym w rzeczywistości mniej niż jedna czwarta obywateli państw trzecich wróciła do kraju spoza UE. Według Eurostatu, 43,1% tych powrotów było dobrowolnych. 

W marcu 2025 r. Komisja Europejska przedstawiła propozycję ustanowienia Wspólnego Europejskiego Systemu Powrotów z szybszymi, prostszymi i bardziej efektywnymi procedurami powrotu w całej Unii. Prace nad projektem nowych uregulowań trwają.

EN

Voluntary return is a legal institution of immigration law that provides the possibility of leaving the territory of a state by a foreigner who does not meet the requirements for legal stay. It involves voluntary departure to the foreigner’s country of origin or a country to which they have the right to enter, without the need for a forced deportation. For humanitarian reasons, this is the preferred and most beneficial solution for those wishing to avoid negative legal consequences, such as a ban on entry to the Schengen Area. This institution allows for a dignified and safe return to their home country, often with financial support from international institutions. 

The Return Directive, that is Directive 2008/115 adopted on 16 December 2008 is the main source of provisions that regulate matters associated with the returns of third country nationals. It provides a set of common standards and procedures that the Member States follow when it comes to returning illegally staying third country nationals to their countries of origin. 

The guiding principle in this area, as already indicated above, is the preference for voluntary returns over forced returns. Pursuant to the Return Directive, a return decision specifies a period for voluntary departure. A Member State may specify in its national law that this period is granted only upon request by the third-country national concerned. In such a case, the Member State shall inform the third-country nationals concerned of the possibility of submitting such a request. Of course, a foreigner may leave the territory of the country earlier than the deadline specified in the return decision. 

In national law, the institution of voluntary return is primarily regulated by the following acts: the Act of 12 December 2013 on Foreigners (Journal of Laws 2024, item 769), the Act of 13 June 2003 on Granting Protection to Foreigners (Journal of Laws 2022, item 1264), as well as relevant implementing regulations. The issue of voluntary return is also addressed in the Agreement between the Minister of the Interior and Administration of the Republic of Poland and the International Organization for Migration concerning cooperation on voluntary returns of foreign nationals departing the territory of the Republic of Poland, dated 12 July 2005 (Official Gazette 2006 No. 3, item 46). 

In the current legal framework, voluntary return may be assisted and carried out with the support of the Border Guard (SG), the Head of the Office for Foreigners (UdSC), the International Organization for Migration, or it may be organized independently by the foreigner in connection with the issuance of a decision obliging him to return. 

As a rule, the legal basis for a third country national to leave the territory of the Republic of Poland is a return decision. Such a decision is issued by the commander of a Border Guard division or by the head of a Border Guard post in relation to a foreign national who is staying illegally on the territory of Poland. The decision specifies a period for voluntary return, which ranges from 8 to 30 days, counted from the date of delivery of the decision. The decision also imposes a re-entry ban and determines its duration. It is important to note that no voluntary return period is set in cases where there is a risk of absconding, or where required for reasons of national defence, state security, or the protection of public safety and order. Additionally, if a foreign national illegally crosses the border or attempts to do so before the voluntary return deadline, that deadline expires by operation of law. 

It should also be noted that the voluntary departure period may be extended. This occurs when the foreigner, for some reason, must appear in person before a Polish public authority. Exceptional circumstances may also arise from the interests of the Republic of Poland or the foreigner’s personal situation. Examples include a long stay in Poland, family and social ties, or the need for a minor child to continue their education. In such cases, the foreigner may submit a request for an extension of the period, even after the decision has been issued. However, an extension is only possible once, for a maximum of one year.

In the decision, the foreigner may be obligated to report to the authority specified in the decision at specified intervals, to submit a monetary deposit, to submit their travel documents into deposit or to remain in a designated area for the remainder of their stay in the country. The general rule is that until the moment of the voluntary departure, the foreigner is not permitted to move from their current address of stay to a new one. 

As stated at the beginning, the institution of voluntary return applies to foreign nationals who do not meet the requirements for legal stay and who would like to return to their country of origin or to a country that they can legally enter. The entities that can be contacted for assistance in such a situation are the Office for Foreigners or IOM (International Organisation for Migration). They cooperate with the Border Guard which is designated by law as the main authority responsible for conducting voluntary returns. Such assistance is directed to the citizens of states that are not part of the European Union, who are staying in Poland without a valid visa or another document which would entitle them to stay legally. 

However, a foreign national cannot benefit from this assistance if any proceedings concerning the legalization of their stay in the territory of the Republic of Poland are ongoing. The assistance is also unavailable to individuals residing in childcare institutions, in guarded centres or in detention for the purpose of deportation, as well as those who are in pre-trial detention or serving a prison sentence. Once legalization proceedings have concluded, however, a foreign national may apply for assistance with voluntary return. This also applies to asylum seekers in cases where their application is left without examination for formal reasons, when a decision is issued refusing refugee status, or when the applicant withdraws their request for such status. 

The assistance in question consists in particular in covering the costs of return and administrative fees related to obtaining a travel document and the necessary visas and permits, the costs of food and medical care while traveling. 

In practice, a foreigner who applied for international protection in Poland and received social assistance from the Office for Foreigners requests assistance in the voluntary return from the same authority. A decision in such a case is taken by the Head of the Office for Foreigners. The application should be submitted by the interested party not later than 30 days from the day that they received a final decision denying refugee status, subsidiary protection, or discontinuing the proceedings. Assistance is free and available once every 2 years, unless the foreigner is a victim of human trafficking or is in another exceptional situation.  

The International Organization for Migration (IOM) also offers similar assistance. In selected cases, the organization additionally provides reintegration support, primarily aimed at foreign nationals who are victims of human trafficking, single parents, persons with disabilities, and elderly individuals. This assistance consists of providing support to the foreign national after their return to their country of origin. Most often, it takes the form of in-kind aid. It is also possible to apply for a one-time cash benefit equivalent to 800 PLN, which is paid out in the country to which the foreign national returns. 

Lastly, it should be noted that the Return Directive adopted in 2008 has had a positive effect on the return policies of European states so far. It introduced a maximum time limit of detention and supported the practice of voluntary returns. Nevertheless, the statistics regarding return policies show that further changes in this area are still necessary. In 2023 EU Member States produced over 480 000 return decisions, while in reality just under a quarter of the affected third country nationals actually left. According to Eurostat, 43.1% of these returns were voluntary.

In March 2025 the European Commission has put forward a proposal for the establishment of a common European system of returns that would offer faster, easier and more effective return procedures in all of the Union. Works on designing new provisions are still ongoing.

UA

Добровільне повернення — це правовий механізм, передбачений міграційним законодавством., який передбачає можливість залишення території країни іноземцем, який не відповідає умовам легального перебування. Він передбачає добровільний виїзд до країни походження або до держави, в яку іноземець має право в’їзду — без необхідності примусової депортації. Із гуманітарних міркувань це рішення є пріоритетним і найвигіднішим для осіб, які бажають уникнути негативних правових наслідків, таких як заборона в’їзду до Шенгенської зони. Цей механізм дозволяє повернутися до країни гідно та безпечно, часто за фінансової підтримки міжнародних організацій.

Джерелом норм, що регулюють питання повернення громадян третіх країн, є так звана директива про повернення, тобто Директива 2008/115, ухвалена 16 грудня 2008 року. Вона встановлює спільні стандарти та процедури, які застосовуються державами-членами ЄС щодо повернення громадян третіх країн, які незаконно перебувають на їх території.

Основним принципом у цій сфері, як уже зазначалося вище, є пріоритет добровільного повернення над примусовим. Згідно з директивою, у рішенні про повернення визначається термін добровільного виїзду. Держава-член Європейського Союзу може передбачити у національному законодавстві, що такий термін встановлюється лише на підставі поданої заяви іноземцем. У такому разі держава інформує іноземця про можливість подання відповідної заяви. Звісно, іноземець може залишити територію держави раніше, ніж зазначено у рішенні.

У польському законодавстві механізм добровільного повернення регулюється насамперед: Законом від 12 грудня 2013 року про іноземців (Dz.U. 2024 poz. 769), Законом від 13 червня 2003 року про надання іноземцям захисту (Dz.U. 2022 poz. 1264), а також у нормативно-правових актах виконавчого характеру. Питання добровільного повернення також було врегульовано Угодою між Міністром внутрішніх справ та адміністрації Республіки Польща і Міжнародною організацією з міграції щодо співпраці у сфері добровільного повернення іноземців, які залишають територію Республіки Польща, від 12 липня 2005 року (Монітор Польський 2006 № 3, позиція 46).

У чинному правовому стані добровільне повернення може мати підтримуваний характер і реалізовуватись за підтримки Прикордонної служби, Голови Управління у справах іноземців (UdSC), Міжнародної організації з міграції, або ж бути організоване самостійно іноземцем у зв’язку з виданим рішенням про зобов’язання до повернення.

Як правило, правовою підставою для залишення території Республіки Польща громадянином третьої країни є рішення про зобов’язання іноземця до повернення. Таке рішення видає командир відділу Прикордонної служби або командир прикордонної застави щодо іноземця, який перебуває на території РП нелегально. При цьому постановляється заборона повторного в’їзду та визначається строк дії цієї заборони. Варто зазначити, що термін добровільного виїзду іноземця не встановлюється у випадку ймовірності його втечі або якщо того вимагають міркування обороноздатності чи безпеки держави, або захисту безпеки і громадського порядку. Крім того, у разі незаконного перетину кордону іноземцем або спроби такого перетину до закінчення строку добровільного повернення, строк добровільного повернення припиняє свою дію з моменту порушення.

Слід також зазначити, що строк добровільного виїзду може бути продовжений. Це відбувається у разі, якщо іноземець з певних причин має особисто з’явитися до польського органу державної влади. Виняткові обставини також можуть випливати з інтересів Республіки Польща або з особистої ситуації іноземця. Прикладами можуть бути тривале перебування в Польщі, сімейні та соціальні зв’язки або необхідність продовження навчання неповнолітньої дитини. У таких випадках іноземець може подати заяву про продовження строку навіть після винесення рішення у його справі. Однак продовження можливе лише один раз, максимально на один рік.

У рішенні іноземець може бути зобов’язаний періодично з’являтися до органу, зазначеного в рішенні, вносити грошове забезпечення, передати на зберігання документ для поїздки або проживати у визначеному місці — до дня, коли відбудеться добровільне повернення. Загальним правилом є те, що до часу добровільного виїзду іноземцю заборонено змінювати місце проживання.

Як уже зазначалося на початку, механізм добровільного повернення передбачена для іноземців, які не відповідають умовам легального перебування, але хочуть повернутися до країни походження або до країни, куди вони можуть легально в’їхати. Суб’єктами, до яких можна звернутися з проханням про допомогу в організації добровільного повернення, є Управління у справах іноземців (UdSC) та Міжнародна організація з міграції (IOM). Вони співпрацюють з Прикордонною службою, яка відповідно до закону відповідає за організацію добровільного повернення. Ця допомога адресована громадянам країн, що не входять до Європейського Союзу, яким відмовлено в статусі біженця, додатковому захисті або дозволі на тимчасове перебування, або які перебувають у Польщі без дійсної візи чи іншого документа, що дає право на легальне перебування.

Іноземець не може скористатися такою допомогою, якщо щодо нього триває будь-яке провадження з питань легалізації перебування на території Республіки Польща.Допомога також не надається особі, яка перебуває в установі опіки та виховання, у закритому центрі або в арешті з метою видворення, а також особі, яка перебуває під тимчасовим арештом або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Втім, у кожному випадку завершення процедури легалізації перебування іноземець має право звернутися по допомогу в організації добровільного повернення. Це також стосується осіб, які подавали заяву про надання статусу біженця — у разі, якщо заява була залишена без розгляду з формальних причин, якщо було винесено рішення про відмову в наданні статусу, або якщо заявник сам відмовився від участі в процедурі.

Зазначена допомога полягає, передусім, у покритті витрат на повернення, а також адміністративних зборів, пов’язаних з отриманням проїзного документа, необхідних віз і дозволів, витрат на харчування та медичне забезпечення під час подорожі.

На практиці іноземець, який подав заяву про надання міжнародного захисту на території Республіки Польща та отримував соціальну допомогу від Управління у справах іноземців (UdSC), звертається із проханням про допомогу в добровільному поверненні саме до цього органу. Рішення у цій справі ухвалює Голова Управління у справах іноземців. Відповідну заяву зацікавлена особа повинна подати не пізніше ніж протягом 30 днів з дня, коли рішення про відмову в наданні статусу біженця, наданні додаткового захисту або рішення про припинення провадження стало остаточним. Допомога, передбачена у такому випадку, є безкоштовною та доступна один раз на 2 роки, якщо тільки іноземець не є жертвою торгівлі людьми або не перебуває в іншій винятковій ситуації.

Аналогічну допомогу надає також Міжнародна організація з міграції (ІОМ). У вибраних випадках ця організація забезпечує також реінтеграційну підтримку, яка спрямована переважно на іноземців — жертв торгівлі людьми, осіб, що самостійно виховують дітей, людей з інвалідністю та осіб літнього віку. Ця допомога полягає у наданні підтримки іноземцеві після його повернення до країни походження. Найчастіше вона має форму матеріальної допомоги (у вигляді речей або послуг). Існує також можливість подання заяви на одноразову грошову виплату, еквівалентну 800 злотих, яка виплачується вже в країні, до якої іноземець повертається.

На завершення варто зазначити, що прийнята у 2008 році директива про повернення досі мала позитивний вплив на політику повернень у Європі, запровадивши, зокрема, максимальний строк тримання під вартою та підтримуючи добровільні виїзди й повернення. Однак статистичні дані щодо політики повернень свідчать про те, що подальші зміни в цій сфері є необхідними. У 2023 році держави ЄС видали понад 480 000 рішень про обов’язкове повернення, при цьому фактично менше ніж чверть громадян третіх країн повернулися до країн за межами ЄС. Згідно з даними Євростату, 43,1% цих повернень були добровільними.

У березні 2025 року Європейська Комісія представила пропозицію щодо створення Спільної Європейської Системи Повернень, яка передбачає швидші, простіші та більш ефективні процедури повернення на всій території Європейського Союзу. Робота над проєктом нових нормативно-правових актів триває.